From DBR.ORG.UA
Цей матеріал є частиною тексту із Проекту організації території Дунайського біосферного заповідника і охорони його природних комплексів, і тому відповідає стилю цього документу.
Археологічні дослідження свідчать, що перші морські поселення у регіоні ДБЗ датуються ХІ – Х ст. до н.е. (знахідки зроблені на околицях с. Мирне). На той час люди тут були мисливцями і збирачами. В античні часи повноводний та рибний Дунай приваблював греко-римських колонізаторів, у середні віки тут розгорнули торгівельну діяльність генуезькі та венеціанські купці. Відповідно до архівних даних, рибальство велося з ХV ст. і розвинулося у провідну економічну галузь краю. Так, у 1847 році було засновано Базарчукський рибопереробний завод, на якому працювало 300 чоловік, а у 1943 році у м. Вилкове загалом налічувалося 900 рибалок.
Пізніше на корінному березі Дунаю стало розвиватися сільське господарство. Цьому сприяло колонізація Буджаку і заснування тут поселень Десантне (колишнє Галілешти) у 1779 р., Мирне (Карячка) у 1821 р., Шевченкове (Карамахмед) у 1813 р. та ін. Городи і сади, на створення яких використовувся мул з єриків, з’являються, зокрема, у м. Вилкове в другій половині XIX ст. В помітних кількостях вони стали з’являтися на прируслових пасмах Кілійської дельти вже у післявоєнні роки. В цих угіддях на приморських гривах стало розвиватися і скотарство.
У 30-ті дуже засушливі роки частина острова Анкудинів була одамбована і перетворена на орну землю. Тут вирощували переважно пшеницю. Пізніше, з приходом високої води, у наступному десятиріччі тут відновився плавневий ландшафт.
Цілком природно, що деревина більш рідкісних за минулих часів прируслових лісів використовувалась місцевим населенням як паливо. Є відомості, що у XIX ст. на пісках Жебриянського пасма, крім піщаного степу, була лісова рослинність, зокрема зростав дуб. Але вже на початку XX ст. місцевість мала вигляд майже голих кучугур. Очевидно, що така зміна ландшафту була викликана зведенням лісу для господарських потреб і надмірним використанням території для випасу худоби.
У довоєнні роки мисливство мало виключний характер, але у наступні десятиліття чисельність мисливців стала швидко зростати.
Місцеве населення традиційно використовувало очерет як будівельний матеріал і паливо, зеленою масою годували худобу. Ще недавно очерет залишався основним будівельним матеріалом в придунайських селах. З його дрібно посічених стебел і листя, перемішаних з дунайським мулом, робили великі цеглини – самани. З очерету робили огорожі, покривали дахи тощо. Зі скошеної зарості рогозу, комиша, сусака місцеві жителі плели різні господарчі речі.
Традиційним використанням у минулому природних ресурсів дунайської дельти була заготівля місцевим населенням плодів водяного горіха. В приморській частині дельти кожна родина у м. Вилкове заготовляла по 2-3 човни (200-300 кг) горіха. Ними звичайно годували свиней, а у тяжкі післявоєнні роки горіх рятував людей від голоду.
Ще 70-80 років тому великі плавневі масиви займали переважну більшість території ДБЗ та прилеглих територій. Плавні були зрізані численними протоками, єриками, невеликими водоймами, заростали водною рослинністю. Навесні вони промивалися повінню, яка, з одного боку, виносила звідси численні нерозкладені взимку рослинні рештки та накопичені тут органічні речовини, а з другого – приносила багаті біогенами мулисті частинки. Одні ділянки плавнів протягом року знаходилися під водою, інші зі спадом води обсихали, і таким чином створювалося велике різноманіття біотопів, завдяки чому підтримувалося високе біологічне різноманіття. Місцеве населення господарювало в плавнях розумно. Відповідальність за управління угіддями несли місцеві громади, які керувалися традиційними формами господарської діяльності. За управління угіддями вели громадський і правовий контроль. Контролювалось і вівся облік використання природних ресурсів, зокрема рибних. «Вряд ли у нас где-либо проводится такой точный счет выловленной рыбы, как в Вилково, в связи с тем, что посад Вилково взымает с каждого улова 8 % стоимости в свою пользу» - писав у 1895 р. О.А.Гримм (Гримм,1895 р.).
Гармонійність відносин людини з природою плавнів стала помітно порушуватися тоді, коли почали обваловувати рукави та острови дельти. Так, обвалування у 1960-1970 рр. 30 тис. га нерестовищ нанесло непоправну шкоду популяціям літофільних видів річкових риб (улови сазана, наприклад, скоротилися у 10 разів). В дельті була побудована густа мережа зрошувальних, обводнювальних і дренажних каналів, куди вода надходила самопливом, через шлюзи чи за допомогою насосів.
На території ДБЗ найбільшого перетворення зазнали СЖП. Починаючи з 30-х років ХХ ст. значні площі СЖП було осушено та перетворено на рисові чеки і рибні ставки, 38 тис. га плавнів пішли на потребу сільського господарства. Особливо негативне значення у житті СЖП мало будівництво у 1978 р. 14-кілометрового каналу Дунай-Сасик, який штучно поділив угіддя на дві частини, єдиним сполученням між якими став вузький дюкер. Зараз СЖП знаходяться у критичному стані через порушення його водообміну з Дунаєм і Чорним морем. Орієнтація господарників на утримання протягом року високого рівня води в плавнях призводила до надмірного накопичення відмерлих рослинних решток, скорочення мозаїчності угіддя та до задухи.
Господарського перетворення зазнав і острів Єрмаків. У післявоєнні роки виникла ідея виробництва паперу з очерету, що росте в дельті Дунаю. Для цього було збудовано паперово-целюлозний комбінат в Ізмаїлі. Водночас виникла потреба підвищення врожайності очерету. Це передбачало обвалування певних ділянок дунайської заплави і таким чином, зокрема, був обвалований острів Єрмаків. Проте, очікуваного не сталося і комбінат переключився на виробництво паперу із деревини, яку завозять здалека, а на острові стали випасати велику рогату худобу і коней.
На відміну від плавневої частини території ДБЗ Жебриянське пасмо значно раніше трансформувалося під впливом господарської діяльності людини. Менеджмент пасма полягав у закріпленні і лісомеліорації пісків. Зараз майже вся територія пасма заліснена.
У ДБЗ здавалося б найменш зазнала антропогенного перетворення Кілійська дельта, проте не викликає сумнівів, що вона формувалася при постійному впливі господарської діяльності людини. Жителі м. Вилкове завжди займались рибальством, випасали худобу, косили сіно. При цьому використовували і такий потужний засіб впливу на природне середовище, як випалювання відмерлої трав’янистої рослинності плавнів, що сприяло їх оновленню, запобігало суцільному заростанню. Безпосередня залежність добробуту людей від стану природних ресурсів дельти примушувала їх суворо дотримуватися вироблених роками певних правил і звичаїв у своїй діяльності. Так, ділянки плавнів випалювали в середньому раз у 3 роки і лише невеликі площі, призначені для сінокосіння, – практично щорічно. Випалювання проводили у середині зими. Помірне випасання великої рогатої худоби на прируслових пасмах і менш сінокосіння сприяли формуванню низькотравних луків із специфічними видами рослин, птахів, комах.
У результаті в плавнях сформувалася і підтримувалася така різноманітність біотопів та видів рослин і тварин, така висока чисельність багатьох популяцій, в тому числі рідкісних видів, що це привернуло увагу вчених і стало підставою для заповідання території.
Наведемо хронологію поступового заповідання дельти Дунаю:
1964 р. – міжвідомча нарада по комплексному використанню природних ресурсів Дунаю, яка проходила під егідою Академії наук України, рекомендувала створити заповідник в українській частині дельти Дунаю;
1967 р. – постановою Ради Міністрів УРСР № 490 від 24 липня в дельті Дунаю створена природоохоронна зона з режимом пам’ятника природи республіканського значення, яка включала смугу плавневих земель вздовж прибережної частини Чорного моря шириною 1 км в глибину материка (3 тис. га) і однокілометрову зону морської акваторії;
1973 р. – постановою Ради Міністрів УРСР № 84 від 20 лютого на площі 7758 га створюється Дунайський філіал Чорноморського державного заповідника в системі Академії наук України;
1975 р. – Рада Міністрів СРСР, виконуючи зобов’язання Радянської сторони, які витікали з Рамсарської конвенції про водно-болотні угіддя (Рамсар, Иран, 1971 р.) приймає рішення про включення заповідної території до переліку водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення, головним чином як місця існування водоплавних птахів;
1978 р. – Рада Міністрів УРСР постановою № 43 від 17 січня розширює площу Дунайського філіалу Чорноморського заповідника до 14851 га (сума – 9251 га, акваторія – 5600 га);
1981 р. – Рада Міністрів УРСР приймає постанову № 203 від 23 квітня про створення самостійного заповідника «Дунайські плавні» в системі Академії наук України. Структурно заповідник було підпорядковано Одеському відділенню Інституту біології південних морів ім. О.О. Ковалевського;
1994 р. – Указом Президента України № 79 від 10 березня зарезервовано 34 тис. га найбільш цінних водно-болотних угідь дельти (Стенцівсько-Жебриянівські плавні, ділянки озер Китай, Катлабух, Кугурлуй, Кагул, Ялпуг і Жебриянівська гряда) з метою розширення природного заповідника «Дунайські плавні» і створення на його базі біосферного заповідника;
1994 р. – В травні природний заповідник «Дунайські плавні» окремо підпорядковується Президії Національної академії наук України, стає самостійною юридичною особою;
1994 р. – Урядом України 19 липня підписується з Світовим Банком угода «Збереження біологічного різноманіття в українській частині дельти Дунаю», яка передбачає виділення коштів на створення Дунайського біосферного заповідника;
1995 р. – постановою Кабінету Міністрів № 935 від 24 листопада Україна підтвердила приналежність території існуючого заповідника і віднесла інші найбільш цінні ділянки дельти до угідь Рамсарської конвенції, що мають міжнародне значення.
1998 р. – Указом Президента України № 861 від 10 серпня створено Дунайський біосферний заповідник на базі природного заповідника «Дунайські плавні».
1999 р. – Рішенням Міжнародного координаційного комітету програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» 2 лютого Дунайський біосферний заповідник було включено до складу Світової мережі біосферних заповідників. Цим же рішенням було створено міжнародний румунсько-український біосферний резерват «Дельта Дунаю» площею 630252,9 га.
2000 р. – Законом України від 21 вересня № 1989 – III «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки» передбачено розширення території ДБЗ в період 2003 – 2005 рр. на 20 тис. га. Закон виконано лише частково.
2004 р. – Указом Президента України № 117 від 2 лютого «Про розширення території Дунайського біосферного заповідника» площа заповідника збільшена на 3850 га за рахунок земель в Татарбунарському районі Одеської області (верхів’я оз. Сасик, Джантшейський лиман).
